“ Дай мені, мамо, хустину на згадку”

Мета. Ознайомити учнів із хусткою-оберегом, з’ясувати, яку роль

відіграла і відіграє вона в наш час в обрядах українського народу.

Прищеплювати інтерес до традицій і звичаїв краю, у якому живемо.

Виховувати художньо-естетичний смак.

Обладнання.

1. На партах в класі розкладені хустки.

2. Презентація

Ведуча 1. Видатний історик Михайло Грушевський писав у своїй «Історії України», що хустка відома на всій території України, починаючи з часів Київської Русі, вона була поширена в козацьку епоху і дійшла до наших днів. Змінювалися тільки кольори, а хустка залишалася хусткою.

Ведуча 2. Хустка як невід’ємний елемент одягу підкреслює його буденність чи святковість, інформує про родинний, матеріальний статус жінки, нагадує її обов’язки.

Правда в різних місцевостях її по-різному носили.

Ведуча 1. В Україні хустка має побутове й обрядове значення. Спочатку з’ясуймо, яку роль виконувала й виконує хустка в побуті.

              Дівчатам належало ходити з відкритою головою, але це не

завжди можливо. Стужа взимку та спека влітку змушували їх покривати

голову хусткою. Для цього вони складали хустку навкіс трикутником і

обмотували її навколо голови, а тім’я залишали відкритим, щоб волосся було видко. (Демонструє учениця). Зимою ж дівчата закутувались, як молодиці.

Ведуча 2. У протилежність до дівчат жінки в Україні ходили завжди з покритою головою. На другий день після весілля жінці покривали голову хусткою і вже після цього «ходити простоволосою» вважалось непристойністю.

 Цікавий такий факт.   У часи мазепи Федір Вовк проводив антропологічні дослідження. Коли він просив жінку зняти хустку чи очіпок, то чув обурення і протести. Доводилось йому звертатись до місцевого священика за дозволом, але й це не допомагало вмовити жінку зняти хустку.

 Ведуча 1.     В наш час у хустці жінки ходять в основному тільки в селі. Старші жінки, як тільки піднімуться з ліжка, зразу зав’язують хустину і знімають її тільки перед сном. Молодиці ж ходять і без хусток, але на весілля, хрестини без хустки ніхто не йде.

            У містах жінки цього звичаю не дотримуються, багато з них

навіть не мають хустини. Але ні в селі, ні в місті й сьогодні жінка до

церкви не посміє зайти простоволосою.

Ведуча 2.        - Якими ж були хустки в давнину?

             Хустки були білого кольору, в цьому полягає національний

характер української хустки. Барвисті хустки, які тепер входять у моду,

запозичені від болгарів, а ті запозичили від турків та персів.

            Колись хустки в Україні вишивалися шовком, то найбільше вживали червоні, сині, зелені, жовті та рожеві нитки. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки ніколи не вживалися окремо.

Ведуча 1.       Орнамент на хустках був переважно геометричний, а у 18-ому столітті увійшов у моду рослинний орнамент – квіти рожі, васильків,гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників, голубів…

            Вишиті візерунки як колись, так і тепер розташовуються на

хустках по чотирьох кутах та по середині. Інколи по кутах розміщуються головні фігури, а по всьому полі хустки, у гарних комбінаціях, розкладаються дрібніші деталі орнаменту. Якщо кути хустини зашивали більшим узором, то простір у середині лишали без прикраси або виповнювали дріб­ними квадратиками, ромбами, трикутниками тощо. Зрідка за­мість рослинного узору вишивали стилізовані птахи чи комахи.

Ведуча 2.       До речі, чотири кінці хустки – символи. В пісні про це

співається:

На щастя й радість – два ріжечки,

А два – на смуток і сльозу.

Ведуча 1.      Хусткою українка закривала волосся на голові, але у неї завжди було відкрите обличчя. Це свідчить про велике волелюбство українок. Згадаймо принагідно паранджу мусульманок Кавказу, котра

затіняла їм не тільки обличчя, а й увесь світ, що доводить їх

покірність. 

Ведуча 2.      Крім побутового, хустка в Україні має ще й обрядове значення.

В часи козаччини перед походом кожна дівчина дарувала наре­ченому вишиту хустину як символ вірності, щоб згадував на чужині. І мандрувала світом із козацькою піснею та сла­вою українська хустина. Носив її козак завжди коло серця, вона була йому оберегом не лише від ворожої кулі, тяжкого полону чи товаришевої зради, а й від забуття матері-України.

 У Шевченковій поемі „Хустина":

... Випровожала три поля, три милі,
Прощалися при долині. Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині...
Ой хустино, хустиночко!
Мережана, шита.
Тільки й слави козацької —
Сіделечко вкрити.

Ведуча 1. Коли козак гинув, то хустиною вкривали обличчя, щоб "хижі птахи очей не довбали, козацької крові не випивали". Якщо козака ховали з козацькими почестями, то вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною.

Ведуть коня вороного

Розбиті копита...

А на ньому сіделечко

Хустиною вкрите...

Ведуча 2. І нині хустка — невід'ємний атрибут на похоронах. Хустиною перев'язують вінки, тримають свічку, обгорнуту хустиною, пов'язують руки. Такі хустки називають "провідником".

Ведуча 1. Важливою була хустина у весільному обряді. Молода дару­вала молодому хустину, на яку випряла нитки, сама виткала та вишила. Дівчина співала:

Хусточко моя шовковая,
Ще й шовком шита,
Чи ж на те я тебе пряла,
Щоб нелюбу дати... (2)

Дівчина дарувала по хустці старостам, що прийшли її сва­тати. А якщо дала згоду, перев'язувала хусткою руку нареченому.

Покриванням та розподілом короваю на весіллі завершувався посад. Цей обряд означав перехід до іншого соціального стану, набуття іншого, вже сімейного, статусу. Тепер вона повинна була носити очіпок (або хустку). Коли вносили на короваї намітку або хустку, староста давав дозвіл починати покривання молодої. Наречена тричі відкидала хустину до порога, демонструючи тим самим, що дівування їй миліше.

Ведуча 2. У домі молодої обряд найчастіше здійснювали її заміжні сестри, мати або жінки, які виконували роль "призначеної" на час весілля матері — "матки". Жінки ставали по обидва боки від молодих, похитували білою хусткою над їхніми головами, намагаючись поцілуватись. Поцілувавшись тричі, жінки покривали наречену. У деяких регіонах на молоду поверх хустки одягали шапку нареченого. Вважали великою ганьбою, якщо наречена скидала шапку. Під час цього обряду молода мала конче плакати: за родиною, за своєю дівочою волею. Часто наречена тримала в хустці цибулю, щоб викликати сльози, які набували ритуального значення.                                                                      Ведуча 1. Хустка, або, як називає її весільна пісня, "вічне покривання", символізує тут владу чоловіка. Прикривати волосся — буквально — перекривати зв'язок зі своїм родом. Недаремно в деяких регіонах (Волинь) молоду покривали двічі — у своєму домі й у чоловіковому: свекруха скидала з нареченої намітку, жбурляла її на піч (своєрідна жертва предкам, дух яких — біля печі) і зав'язувала її у свою. Тому в казках хустка переходить до рангу чарівних речей: "...а вона як махнула хусткою, море розійшлося..."

Ведуча 2. Під час весільного обряду хустку використовували не раз. На сватанні дівчина перев'язувала хусткою парубкові руку або затикала її за пояс — на знак згоди бути його дружиною. Староста в день весілля часто заводив молодих за стіл чи виводив із-за столу за допомогою хустки. Цей звичай мав захисне значення: торкатись голою рукою наречених, яких під час весілля ритуально прирівнювали до померлих, не можна. Хустками перев'язували жінок із чоловікового роду, обдаровуючи їх.

Ведуча 1. Перед шлюбом при вході до церкви мати давала дівчині хустку — „витирати дівочі сльози". Це єдине, що мати вишивала для весільного обряду. Молодиця зберігала цю хустку до смерти, нею їй закривали очі в домовині.

Ведуча 2. Дівчата, котрі хотіли вийти заміж, на Покрову (14 жовтня), коли починався справжній сезон весіль, просили:

Покрівонько, Покрівонько, покрий мені голівоньку, 

Хоч онучею, хоч ганчіркою — хай не буду дівкою!

Ведуча 1.            У скрині кожної господині мала бути ось така звичайна ситцева хустка. Нею не зав’язували ні голову, ні шию; нею зав’язували миску з святою вечерею і несли її до родичів, хрещених. (Демонструю).

Ведуча 2. Такою ж хусткою перев’язувала жінка калачі, коли йде на

весілля. Віддаючи їх господині, вона вітає її і примовляє «Дай, Боже, в

добрий час почати, а в ще кращий закінчити». Господиня розв’язує, один калач забирає, а другий з хусткою віддає, бо не годиться повертатись з пустою хустиною.

Ведуча 1.  Говорячи про використання хустки, не можна не згадати про хустину на спеченому хлібі, щоб не черствів, на дитячій колисці – від вітру і лихого ока.

Ведуча 2.Сьогодні ми маємо можливість побачити, які всі хустки різні, а як багато говорять вони, як глибоко хвилюють душу. (Розглядаємо хустки, принесені учнями, слухаємо повідомлення учнів).

Оскільки хустка була обов’язковим елементом одягу жінки, то

вона стала найкращим подарунком. Подарована хустка гріла душу, лікувала рани, плекала віру, леліяла світлі надії.

В пісні стверджується:

                       Веселі ви чи сумовиті,

                       На схилах Ворскли чи Дінця, -

                       Нема таких жінок у світі,

                       Котрим вона не до лиця.

Ведуча 1. Тому не дивно, що в наш складний час знову пробуджується любов нашого народу до такого простого і одночасно незбагненного дива – української хустки. Пробіжить час непомітно, вас розкидає життя по світах. І мені дуже хочеться, щоб хлопці, повертаючись із армії, чи їдучи просто в гості везли в простих чемоданчиках своїм мамам, коханим, молодим дружинам у дарунок хустки.

Ведуча 2. Хустка – життя… Вона пам’ять роду, його святиня.

  Підводячи підсумки нашого заняття, хочеться висловити, що

хустка – це оберіг жінки, бо оберігає її від усього злого, лиха, хвороби.

Ведуча 1. Подивуймося ж і нині не знищеній, живучій любові нашого народу до простого, та водночас незбагненного дива - української хустки. Нехай матерям, коханим, молодим дружинам, бабусям несуть хустки-дарунки, бар­висті, як сад навесні, мерехтливі, як світання над річкою. Хай завжди весе­лить вас українська хустка.